Мимоволі згадується казка про Івана, котрий стоїть перед трьома шляхами: наліво, направо, або ж прямо. Так і людині доводиться визначати своє ставлення до Вітчизни. Найлегше звернути наліво – встати, зібрати валізу й поїхати, покинувши весь цей невигаданий хаос. Так спочатку здавалося головним персонажам новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Канада! Ось же він – порятунок від бідності й безземелля, край, куди вмовляють вирушити Івана Дідуха його сини. Але зовсім не таким виявилось жадане прощання з рідними полями. Горб – який же він пам'ятний… «Все забуду, а його не забуду. Співанки-м знав – та й на нім забув-єм, силу-м мав – та й на нім лишив-єм.» Скільки душі й пролитого поту назавжди залишиться тут, серед коханих українських просторів. «Одна сльоза котилася по лиці, як перла по скалі…»

Неважко зрізати й направо, закривши очі на світ. Та хіба важко вбивати за свої власні погляди? Не смішіть мене. Так легко на все горло завизжати: «Ми – щирі українці! Помріть усі, кого це не стосується!». Так легко розмахувати широким українським прапором у День Незалежності, зневажаючи всіх, хто у день свята не дотримався блакитно-жовтого дрес-коду. Згадайте тільки те, що вчинив Адольф Гітлер, свято віруючи у зверхність німецької нації над усіма націями світу.

 То що ж нам залишається робити, куди йти? Наліво підеш – коня втратиш… Направо підеш – життя встратиш… Цікаво, чому людина завжди надає перевагу радикальності. «Або я патріот усім своїм серцем, або ну його все до біса…» А чи не краще просто крокувати своєю стежиною, не зрізаючи в хащі? Багато українських абітурієнтів сьогодні відправляються за кордон у пошуках кращої освіти. Причин на це багато: на жаль, до списку найкращих ста ВУЗів світу не входить жоден український вищий навчальний заклад; натомість, Україна посідає перше місце за їх кількістю. У переліку перешкод є й горезвісна корупція серед сучасної професури. То що ж тепер, українських студентів за кордоном класифікувати як зрадників першої категорії? Хіба вони не патріоти, коли забажали повернутися на Батьківщину висококваліфікованими працівниками, а не вихованцями порушників Конституції України? Таких студентів тридцять п'ять тисяч, і декілька з них – мої близькі подруги. Усі вони живуть як справжні українки. 

Зараз свої твори популярно завершувати цитатами. Тому, я буду абсолютно передбачуваною і зроблю те ж саме. «Одягайся по-італійськи, обирай автомобіль по-німецьки, цілуйся по-французьки, їж по-арабськи, кохай по-іспанськи, мрій по-американськи, танцюй по-латинськи, але наприкінці… залишайся вірним собі справжньому». І за тисячі кілометрів від України залишаймося українцями.